«Шлях до Державності: архівні хроніки української еміграції. Милосердя»

Епіграфом до восьмого числа проєкту «Шлях до Державності: архівні хроніки української еміграції. Милосердя» обрано цитату із звернення Всеукраїнської спілки військових інвалідів Української Народної Республіки в Тарнові до українців – «…Ми, Українські інваліди, передові вояки і борці за Самостійну Україну, що в затяжних боях з безпощадним ворогом лили кров свою і втратили здоровля та сили молодецькі, не чуємо себе переможеними лютим ворогом, а віримо твердо в те, що Український Нарід, спільним зусиллям своїх борців, викине з своєї землі гнобителя-окупанта і Українська Нація вийде з огня цих мук і страждань відродженою, здоровою та сильною і повстане вільна ні від кого незалежна Українська держава».

Всеукраїнська спілка військових інвалідів УНР була створена 9 лютого 1921 р. для захисту інтернованих вояків Армії УНР, які під час боїв з окупантами української землі отримали поранення та каліцтва і втратили повноцінну працездатність. На території Польщі в таборах інтернованих у 1921-1922 рр. знаходилося понад п’ять тисяч інвалідів та більш, ніж десять тисяч поранених козаків і старшин Армії УНР. Військові інваліди, більшість з яких були відірвані від своїх родин, потребували не тільки фізичного лікування, протезування та відновлення, але й психологічної допомоги. Всеукраїнська спілка військових інвалідів УНР намагалася полегшити сутужне існування воїнів.

На жаль, через протиріччя між центральним правлінням Спілки та її таборовими філіями, невдоволення інвалідів їхньою фінансовою діяльністю не призвели до результатів, задекларованих у Статуті Спілки. Однак, позитивні епізоди у роботі Всеукраїнської спілки військових інвалідів УНР були в наявності, про що свідчать документи Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, презентовані в цьому числі проєкту.

На початку 1920 р. до Львова з польських таборів прибували військові інваліди Української Галицької армії. Спершу ними опікувалася Самаритянська секція та Секція опіки над інвалідами при Українському горожанському комітеті, затим – Українське крайове товариство опіки над інвалідами у Львові. Галицькі організації забезпечували військових інвалідів протезами, медикаментами, одягом та взуттям; утримували «Дім українських інвалідів», приміщення для якого надавало відоме страхове Товариство «Дністер».

Прибутки спілок та товариств допомоги військовим інвалідам складалися із внесків їхніх членів і жертводавців (у т.ч. закордонних) та доходів від різних майстерень, в яких були працевлаштовані самі інваліди і поранені воїни. Допомогу інвалідам надавали також Міністерство народного здоров’я та опіки УНР, українські товариства Блакитного Хреста та Червоного Хреста. Однак, коштів катастрофічно не вистачало.

Михайло Омелянович-Павленко у своєму заклику до українського громадянства наголошував на важкій долі українських інвалідів в еміграції і «…коли всі здорові і здібні до праці, багатші й бідніші земляки наші не допоможуть їм, не заступляться за них, не пригорнуть і не нагодують, то хто-ж це зробить. Хто заплатить їм хоч в частці той святий довг, який має перед ними всякий Українець, все українське громадянство, весь український народ».

В умовах сучасної війни з російськими окупантами державі і суспільству вкрай необхідно навчатися культурі пам’ятати про свій обов’язок перед лицарями, що загинули, та виявляти емпатію до тих борців за українську державність, хто потребує милосердя серед нас.