Актуально Новини

«В душі – Краса і Україна» Виставка-вернісаж до 160-річчя Ольги Кобилянської (1863–1942)

«В душі – Краса і Україна» Виставка-вернісаж до 160-річчя Ольги Кобилянської (1863–1942)

«Ідеш, невтомна, безупинна, –
Царівна світлого Царя…
В душі – Краса і Україна,
Як двоєдиная зоря».

Олекса Стефанович
(з вірша, присвяченого
Ользі Кобилянській)

Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України) презентує виставку архівних документів, підготовлену до 160-річчя від дня народження важливої постаті в українській та світовій літературі  – видатної української письменниці та громадської діячки Ольги Юліанівни Кобилянської.

На виставці експонуються документи з особових фондів державних, політичних, громадських і літературних діячів, фондів органів виконавчої влади та фондів українських емігрантських установ та організацій у трьох тематичних розділах.

Більшість представлених документів Розділу І. Епістолярна спадщина Ольги Кобилянської у дзеркалі архівних документів – це листи (оригінали) Ольги Кобилянської до Микити Шаповала, Павла Богацького, Ольги Шаповал, в яких віддзеркалюється світогляд письменниці, її літературні погляди, маловідомі факти біографії, та розлогі листи Лесі Українки до Ольги Кобилянської (друковані копії) про  побут сім’ї, стан здоров’я, повсякденні проблеми і клопоти. У листах Лесі Українки до Ольги Кобилянської йдеться про творчу працю письменниць, аналізуються твори Ольги Кобилянської. Серед документів фото-ілюстрація Ольги Кобилянської з автографом та її фотознімки. Для зручного читання листів Ольги Кобилянської деякі з них передруковано.

Окремим експозиційним комплексом виставки стали документи Розділу ІІ. «Стезя терниста і нерівна, Та вкрита сяєвами веж – І, Духу світлого Царівна, Не утомимо ти ідеш»: відзначення ювілеїв літературної діяльності Ольги Кобилянської. Серед них яскраві, промовисті свідчення її світового визнання, які відклалися в різних фондах ЦДАВО України.

Ольга Кобилянська народилася у чарівному куточку України, на землі сизих буків, який зачаровує водограєм річок, зустрічає добром і ласкою. До Розділу ІІІ. «Я народилась у Карпатських горах…»: мальовнича Буковина Ольги Кобилянської та краєвиди Закарпаття Миколи Бутовича включено уривки з оповідань Ольги Кобилянської та малюнки краєвидів Закарпаття талановитого українського графіка, живописця, ілюстратора, автора епіграм полтавця Миколи Бутовича, що зберігаються у фонді № 4021 «Бутович Микола Григорович (1895–1961) – художник-графік, член Об’єднання митців-українців Америки». Пейзажі карпатських краєвидів в оповіданнях Ольги Кобилянської поєднуються з прозорою й кришталево чистою пастеллю та гуаш’ю Миколи Бутовича і відкривають тонке бачення майстрами важкої долі українців.

На честь Ольги Кобилянської названо літературно-мистецьку премію, за її творами знято фільми. Кращі твори письменниці стали широко відомі світовому читачу у перекладах багатьма мовами, створюючи міжнародний престиж українського художнього слова.

Твори Ольги Кобилянської – це порухи її зворушливого серця, яке до останнього пульсувало для Батьківщини – України.

Розділ І. Епістолярна спадщина Ольги Кобилянської у дзеркалі архівних документів

 Документи з фонду 3563 Шаповала Микити Юхимовича (1882–1932) – політичного і державного діяча, члена ЦК УПСР, міністра пошт і телеграфу УНР, міністра земельних справ Директорії УНР, доктора соціології Українського соціологічного інституту в м. Празі, Української господарської академії в м. Подебрадах

Листи Ольги Кобилянської до Микити Шаповала. 1918-1923 рр.

№ 1

Лист Ольги Кобилянської до Микити Шаповала

5 грудня 1918 р.
Чернівці, 5/12. 918
ул. Петровича 8

Дорогий мій приятелю! Я Вам вже стілько листів пересилала, що мені аж прикро поновно писати, не одержавши від Вас від червня ані одного словечка. Коло мене змінилось, я кинула перо, вже від трьох місяців, і то з великим жалем і огірченям, бо не устанно проти води плисти в мене нема фізичних сил. Ми прийшли до великої дотеперішної біди що нам нещастна війна нанесла – полонец під румунский караул. Скажу Вам на борзі що маємо вмісто культури – голод, муки – і несправедливість. Всі ми замкнені від світа і нічого не знаємо, хиба якісь непевні відомости доходять до нас. Коло мене голод і холод, я зажичуюсь – але се мені так тяжко робити, що день і ніч гризуся тим, і упадаю дуже на здоровлю. Вся моя надія була літом звернена на серпень, де я мала від Миколи Залізьняка одержати свій літературний гонорар, як писали Ви в квоті 20000 карб. Але дурно вижидала я єго, бо ні єго, ні грошей (крім тієї одної тисячки карбованців що Ви вислали мені в червні с. р. через дра Когута) не бачила я і до сегоднішної днину. Звертаюсь до Вас приятелю щоб вислали Ви мені поки що з тих приналежних мені ще з гонорару 19 тисяч) три тисячі карбованців позаяк не знаю хто там в Кієві з наших перебуває, то прошу Вас передати ті гроші на руки свояка пані Галі Бурачинської з Бергомету, професору учитильського семинара – добродію Івана Боднара.

Сі гроші мені непримінно потрібні, на харч, дрова – що в нас не можна впрост здобути – і на нове помешкання – котре загадую в нояб. 1919 взяти – решта квоти гонорару нехай лишаєся в Вас, бо тепер тут зараз страшно більше грошей держати. Може зрозумієте моє положеня товаришу. Хліба не можна дістати, дров також ні, хиба за високу ціну а ті з моїх що мене ту удержували матеріально відділені від мене, і навіть не знаю що з ними є. Як би Ви знали скільки упокорень, і понижень я мушу переживати ради кусника хліба для моєї хати, в котрій маю сироту по сестрі, свою стару доглядачку хорих і слугу – Ви б не няли віри. Жадна книжка не задержуєся в моїх руках, манускрипт закинений, а то що рвалось нове на верх… осталось в души і глумится.

“Остров мертвих” хтіла я ще по закіньчиню послідної своєї розпочатої повісти написати, та дарма. Не годна. Мабуть скорше винесуть мене на “Остров мертвих” – чім я напишу єго.

Напишіть, і висилайте гроші. Часом мені так жаль, і я чую що се було так давно… давно… як Ви ще памятали про мене. Будьте здорові.

О. Кобилянська

P. S.

Прошу дуже ті 3000 карб. вислати мені як змога в австрійських банкнотах, бо инші гроші, тепер тут не приймуть.

Сегодня вийшли оповістки від Румунів щоб люде здавали муку – і скидали австрійскі мундури і також ім давали!

ЦДАВО України. Ф. 3563. Оп. 1. Спр. 169. Арк. 1а-2. Автограф.

№ 3

Лист Ольги Кобилянської до Микити Шаповала

27 березня 1920 р.
Чернівці
27/ІІІ 920

Дорогий приятелю!

Вже так довго не маю від Вас звістки що гадаю що Ви і забули що на Божім світі істнує якась Кобиляньска. А я часто і Вас згадаю і про Вас говорила, особливо коли жінка Вашого брата Миколи в мене мешкала. Ви хорі бідні що живете в Karlsbadi? Що з Вами? Обізвітси дуже прошу. Сегодня не багато можу Вам написати бо післанець що бере листи все дивиться на годинник і наглить.

Питаю на борзі лиш тілько що сталось з всіма тими моїми письмами що мали вийти в Кієві в “Серпі і Молоті” котрі перебрав Ів. Лизанівский і мав і гроші вислати. Боюсь що давно пропали а саме коли мені найтяжше буду через те велику страту мати. Я просила написати до вас в тій справі власне жінку Вашого брата Миколу панію Антоніну Шаповал она обіцяла се зробити, бо я тоді була хора обізвітся до мене в тій справі хоч кількома словами, бо я дуже непокоюся чую “всей світ” друкує і пише і знов друкує всякий матеріал для України а про мої письма і чутка застигла. Чому се?

Що наш дорогий Євшан помер, мабуть знаєте не можу Вам виявити свій жаль і смуток за ним була одна правдіва зірка і та згасла. Що осталось? Ах Микита, скільки вже назбиралось на души і мовчить. Але не всі можуть тепер говорити, а я також тепер страшними обставинами засуджена на мовчання. Не маю спокою з надвору і з середини – а також хочется ще написати “Острів мертвих”. Та де вже мені тепер писати.

Будьте здорові Микита і не забувайте на мене, а як лиш зможите так відпишіт конче.

Щиро здоровлю Вас мій дорогий і Ольгу Філяретовну.

Мій брат все ще гниє в полоні!!

О. Кобилянська.

ЦДАВО України. Ф. 3563. Оп. 1. Спр. 169. Арк. 7-8 зв. Автограф.

№ 4

Лист Ольги Кобилянської до Микити Шаповала

6 жовтня 1920 р.
ул. Балтінестера
ч. 11. а
Чернівці
6/10 920

Дорогий мій далекій приятелю!

Не знаю чи мої слова дійдут до Вас. Поздоровляю Вас і Вашу дружину як найсердечніше бо так тяжко тепер обізватись до далеких приятелів. Приходжу вам подякувати за труд Ваш в справі допомоги для мене від Ліги укр. письменників. Я її одержала але на жаль вже так пізно, що коли вони опинились в моїх руках, я лиш з великою утратою могла їх ще на леї (румунська валюта) виміняти. Головно що помимо обіцянки деяких поважних добродіїв – виміняти мені ту допомогу, в Букарешті на леї, або щонайменше дати поштемпльовати румунською стампілією, щоб не мала я тут втрати при виміні, – не вчинено сего, і я втратила так багато (в нас тут в Чернівцях вимінювались тоді) гроші на румунські леї що ледви що третю частину одержала себто лиш три тисячі 60 леїв. Коли в Вас пізнійше колись буде можливо виробити мені знов якусь допомогу то вченіт се, добрий пріятелю.

Про себе небагато Вам скажу. Коли почуваю себе здоровійшою, то пишу потроху. Але дорогий Микито – Ольга Кобиляньска вже не довго мабуть буде задержуватись на сім сьвіті. Доста нажилась. Підупадаю так через хоре серце на силах що іноді і по хаті не можу ходити. Мушу денно і по 4 годен перележувати. Ноги вже від часу до часу пухнуть. Від житєвих ірітаций і грубостей не можу відмежитись. Бож такі в мене житєві обставини, що нема в мене нікого хтоб мене щиро і обійняв і від прикростей охоронив. Вигода коштує гроші а де мій маєток? Тому знайте від мене самої дорогий мій – що не в добрій шкірі находжусь я. Жаль бо хотіла ще не одно написати. Загадала написати “Остров смерти” т. є. новелю і ще дещо інше. Або я знаю? А Ви добрий Микито? Як Вам жиєсь? Чи Ви здорові? Миле Вам ще потрохи сьвіт, і житє? Я вже змучена. Хтіла б ще дожити поворот бідного брата з Сібіру де ще і доси перебуває. Євшана нема. Его нема – всі мої добрі приятелі десь далеко або і забули та й не маю за чим на сім світі жалувати.

Писати, писати! Се одно моє бажаня – але то не додає мені сили. Раз серце не статкує, і буде всему конець. Щиро щиро здоровлю Вас Микита.

О. К.

ЦДАВО України. Ф. 3563. Оп. 1. Спр. 169. Арк. 10-11 зв. Автограф.

№ 6

Лист Ольги Кобилянської до Микити Шаповала

16 січня 1922 р.
Чернівці. 16/І 922,
ул. Балтінестера
ч/11. а

Дорогий приятелю!

Ваш лист з 26 грудня 921 я одержала. Довго ішов, і нераз було […] що не доходив. Аж дійшов. Я відчувала що він буде такого змісту, якого і справді є. Ви багато пережили і перебули; та найліпше то, що все такі, за той важкий час Ви стільки писали. Від Богацького я чула що Ви не сидите з заложеними руками, а пірнули в працю. Погляньте колись за собою і побачити меж кривавими слідами на Україні і свої білі листки що Вас в дома тепло привітають. Що до балачок з уст “галицьких гичи”, то мені справді, не добрі річі оповідано. Казали Микита шаліє… і т. п. Я не вірила, та все ж таки якось за Вас болючо було на души. Я Вас оправдувала тим, що Вас люди ніколи не вміли цінити, а ще менше Вас розуміли. Я жила далеко від Вас, в инших обставинах і боролася на свій лад. Що правда була дуже самитна. Оден дорогий незабутний мною (а і Вами і єго жінкою) Евшан, писав до мене і від часу до часу як було єму можливо відвідував мене. Від часу як він помер, мені здаєся мій послідний мур, за моїми плечима розвалився і дедалі і я зсунусь на него. Багато десяток років промине заким знов побачимо між собою, знов стілько характеру, вміння, ніжности духовної сили і артистичного критика.

Мабуть самі Галичани винні що він мусів вмерти. Єго не треба було випихати в військо. Таких перел шанується. Ні, ні, дорогий приятелю, не лиш Вам він бракує – але і мені смутно на світі без того великого щирого, безкористного серця, що хтів сипати всім добром між людьми… і – не досипав…

Моя “арфа” в мені мовчала. Виривалося з дна души на верхи – не одно, але струни оставались мов параліжом діткнені – і не обзивались. Те що округ нас шаліло не дозволило ім обзиватися.

Деякі брали мені за зле що я не писала про свої “вражіньня” з війни і лізли до мене, або випитували листами про них. Я на фронті не була, а про те, що тут і там досягало мою душу з надвору я писала. – Коли рускі війська зовсім з Буковини відтягались, – і укр. Управа виїхала – почалася страшна грабіж. На улици де я жила – не менше. Я втікла з своєї хати, і перебула через кілька ночей де инде. В кілька неділь по тім, я відхорувала дуже тяжко і “війну”, все напруження тілесне і душевне. Від того часу і не можу вже до цілковитого (хоч і яке мізерне воно в мене все було) здоровля назад прийти. Часто думала про Вас від часу як Ви виїхали з Станіславова за границю. Як хтось раз про Вас оповідав. Довгий час не знала, де живите, зразу говорили що Ви в Женеві; видтак де інде в Швейцариї, то знов в Відні, аж від п. Тосі Шаповал довідалась що Ви в Карльсбаді. Коли Ваш теперешній лист, опинивсь в моїх руках, я довго важила єго в руках, вгадуючи від кого він? Забула зовсім Ваш почерк – а що ще більше, не сподівалась цілком одержати яке небудь письмо від Вас. Вас не вязало нічо до мене. З моєго пера не друкувалося майже нічого більше, Ви самі були заняті самою противною працею, всякій “літературі, чи поезії” – отже зовсім природно, що ми не мали що до себе в гості заходити, тим більше що мої письма до Вас не доходили. Так врадувалась Вашим листом. Нараз пізнала і Ваш почерк – і в уяві… станув той сам Ваш ліс, в котрім я собі Вас все уявляла і – Ольга Філяретовна – і все, все давне минуле. Лиш душа моя вже не тота сама, що колись була. Так все минає Микита. Все. Лиш спокій чий обсерватор остався в мені… і мрійник і жажда хоровита майже жажда, туга за […] дещо оставить людям по собі; може щось сильнійше як я сама. Буду старатись. Дякую Вам щиро за опис моєго “ювілею” в Празі, і за те що згадали мене “тихим не злим словом”. Коли хочете зробити мені одробину приємности, так вишліт в окремій коверті ту газетку де про мене писали. Люди – а радше – одна гарна людина – бувша приятелька Євшана, читала Вашу статю у Львові – і казала що так ніхто не вміє писати про мене як Ви. Я тут тієї газети ніде не дістану, як і взагалі до нас не доходять жадні галицькі часописі. Заборонено. Подавайте мені від часу до часу те, що можна буде в листі подавати. Книжки котрої бажаєте я не можу Вам вислати, бо такої ще в нас нема. Аграрне питання ще не переведене в Буков. Може з часом.

Ага, ще одно. Пишете мій дорогий приятелю, що Вас гнобить думка що не можите нічого для мене зробити. Хибаж не ви були ініціатором того що я торік одержала запомогу в квоті 20 000 німецько-австрійських корон, котрі на жаль мені так пізно вислано з Букарешту, що я при виміні з того майже 3 ту часть одержала. Ні, ні, Ви були одинокій на цім Божім світі під час війни, а Євшан другий що все про мене памятали і старали для мене. Тепер я маю дві комнаті в моєго брата Юліяна (саме в того що писав і пише ще словарі) гарний садик і жию дуже скромно. Продаю від часу до часу шматок своєго невеликого хозяйства на селі і жию – доки дасть ся жити. [Оденсти] правда ошукав мене добре з землею – і гадаю що я годна ще так як він пожити з років 20-30, аби дочикатись з своїх книжок маєтку – так як він з моїх, і з праць інших.

Що Ви втратили одного брата через большевиків, оповідав мій брат Александер, котрий по тяжких 7мох роках неволі, вернув перед двома місяцями до дому, і тепер перебуває через жінку у Відни, котра лічиться там на вухо… Він остаєсь там ще 14-день. Его адреса: Александер Кобилянський Відень ІХ, Frankgasse 6. Pension “Vienno”.

В разі б Ви були в Відні, то відвідайте єго. Не одно цікаве розкаже. Хрестя Альчевска, побіліла, живе в злиднях – і хтілаб переїхати до Чернов. щоб тут зажити. Та чи вспіє? Ах… яка сумна доля України. Та не трачу надії. Земля нас все таки не проглине. Людей нам треба. Сильних характером, знаням і чеснотою… щоб на них будувати можна як на скалі.

Скіньчу. Я пишу, хоч не скоро друкувати буду. Розумію Вас, і Ваше теперішне житя, і почуваньня Ваші; але я вірю в Вас як все вірила. Будьте здорові – а Ольгу Філяретовну поздоровте від мене. Колись, колись, ми все такі може побачимось на цім сьвіті. Ага! Я вірю, що мій “портрет” в Празі – не подібний до мене, бо і я на фотографії, з котрої він зроблений не подібна. Та щож, постарілась, починаю сивіти – то і щож…

Ольга Кобилянська

ЦДАВО України. Ф. 3563. Оп. 1. Спр. 169. Арк. 13-15 зв. Автограф.

№ 7

Лист Ольги Кобилянської до Микити Шаповала

31 травня 1922 р.
Чернівці, 31/5. 22
ул. Балтінестера 11. а

Дорогий приятелю!

Всі Ваші доси до мене писані листи в числі 3 я одержала в раз з двома книжичками “Нової України” – і дуже за них дякую. Я лежала чуть більше як 4 неділь хора, а і перед і потім була така занята, люде забирають мені своїми відвідинами стільки часу що більше мене тим […] як би я фізичну працю сповняла. Ну, але доки між людьми жиєм, без них таки все обійтись не можна.

Я прочитала Вашу “Панну в прозі” в день моєго ювілею любий приятелю, прочитала – і щиро стискаю Вашу приятельську вірну руку. Ви з самого початку були тим що мене ліпше ба найліпше розуміли з душі, чім ті що близько а часом і найблизше коло мене стояли. Хто прочитав оту Вашу допись – отворив широко очи… і бачить мене вже не своїми а очима Вашого ума і вашої души. Здаєся Ваша та допись піде яко вступне слово і до збірки новельок що хотят тут Буковинці видати щоб в мій “ювілейний рік” скріпнитись трохи матеріально. Она, ще молода і бідна та громадка що займаєсь видавництвом. Мені се мило що они хотят Ваші слова поставити на вступі тих дрібних новельок і Ви може і не будете нічо проти того мати? Я так добре розумію Ваше тяжке положенє там на чужині. Саме Ви… як той великий птах з півночи бєтесь грудьми мабуть найгірше об чужі мури і вікна і кровавить і дармо – а соньця пока нема, і нема. Мусите заглублятись в духову працю щоб себе не добити з жалю болю і нерозуміння гурту з надвору. До нас лиш десь колись дійде потайки якась часопись з далека, і я мов голодна […] шукаю оком за Вашим підписом. Чи не побачу де єго? І не бачу. Знаю Ви працюєте в іншім кирунку – і не губитесь по щоденниках. Не тратьте надії що сонце не зійде. Оно тепер лиш ослонене крівавою ослоною але колись впаде і она… і Ви побачите і ліс свій і землю свою… і поцілюєте її і виплачите свої слези… за котрими і она тужить відколи її не її щирі діти допчуть і маргують.

Коли я свою працю “Апостол черні” викінчу, а Ви будете ще в Празі, я вишлю її до Вас щоб Ваша рука справила мені мову і погладила… або потормосила її в перше. Тепер я вже поважно забираюсь до неї. Мусілам і через те переривати працю, що мало часу в мене було… і потім нараз таку массу дорогоцінних книжок випожичених дістала і скоро прочитати мусіла – що все інше пішло мені в кут.

Читайте індійця Рабіндраната Тагору “Націоналісмус” від так єго чудову річ “Хата і світ” єго всі маленькі твори… і Ви забудете свій біль… і вірте, те що Індійці витерпіли під панованєм Англійців – те само перебуваємо і ми. Читайте єго в німецкім перекладі, він так пише… мов спокійно капає золоті каплі чутя, краси і розуму на папір…

Все модне що тепер іде в літературі, германській, се такий “шунд” такий бруд так споганює людску душу… розкладає молодіж – що аж гидко брати такі річі в руки. Аж тут нараз кинув з Індії оден мов сьвятий свої чисті, білі золотом пописані листки – і каже “люде, схаменітесь… виж люде… сотворені на подобіє Боже”… Киньте організуватись в машини, оружіє… сухі функциї силу сухого егоїзму, і т. п. Нове століття іде… зачніт єго, в такий а такий спосіб – між Вами Бог є…” – Ах, я Вам пишу а Ви се все може і добре самі читали. Чи не був він сам в Празі? Не мав відчиту, бо в Відні був.

Так я і мусіла зачитуватись в “Європу” і почасти і Азию, щоб тут себе в тім глухім циганськім болоті не згубити.

Може… може зможу сего року, як згромажу трохи грошей виїхати в свій Навгеім в Гессію, в серпни, щоб скріпитись знов на років кілька. В разі б не могла дістатись до Навгеім, то бодай до Францесбаду поїду. Тоді Ви мене з Ольгою Філяретовною відвідаєте – правда?… Може тоді вже і на божім сьвіті красше буде.

Я маю там в Празі одну гарну людину – жінку, се є співробітниця “Ceskoho Слова” ніяка пані Тереза Турнер. Зробіть з нею в тій редакції знайомість – гадаю що не пожалуєте. Особисто ми не знаємось, але ще від року мабуть 910 зробили писемно знайомість, она перевела декільки моїх новельок на ческе і видала їх в ческій “універсальній бібльотеці”. Яб рада знати чи она вже одержала з Берліна від ческого консуляту деякі мої на німецко переложені праці. Іменно “В неділю рано зільлє копала”. Відтак, вам знані “Лист засудженого вояки” і “Юду”. Сі праці лежали в дра Романа Стоцького і він їх вислав через ческий консулят до пані Турнерової, котрі она і інше видасть в ческій мові. Щиро здоровлю Вас любий приятелю і Вашу Олю Ф.

О. К.

ЦДАВО України. Ф. 3563. Оп. 1. Спр. 169. Арк. 17-18 зв. Автограф.

№ 9

Лист Ольги Кобилянської до Микити Шаповала

20 квітня 1923 р.
Чернівці 20 цьвіт. 23
ул. Балтінестера 11, а
Дорогий приятелю!

Дорогий мій приятелю!

Я вже до Вас давненько не писала. Жию таким житєм що нічо в нім цікавого нема; а про звичайне переписуємось з д. Богацьким, і я знаю, що коли є що важнійше то він з Вами ділится тим. “Нов. Україну” я одержала за місяці Січень і Лютий. Книжка дуже добре вражає і цікава змістом. Дальші числа ще не маю. Сегодня пишу до Вас бо д. Богацького може нема в Празі, бо на моі 2 картки і листа т. є. коротенька замітка вислана з другим письмом до Канади – не маю ще жадної відповіди. Стипендію за Марот с. р. с. р. я одержала в квоті 2941 леїв і 15 банів – через Віденський банк. Ви незнаєте яка я Вам вдячна що Ви постаралися для мене оту запомогу.

В нас з дня на день гірше дієтси. Дорожня доходить до того що мабуть будем їсти раз на місяць ижа. Наших урядників жде найбільший голод і остануться на старість бездомні і без хліба.

Я що днини потрохи пишу. Довго не можу, бо немаю стільки сил. Може виїду знова сего року трохи в купилі до Саксонії. Як маєтесь Ви і Ольга Ф.? Як Ваше здоровля? Знаю що Ви все інтензивно працюєте. Ждемо всі сходу сонця. Надія мене піддержує, хоч іноді як бачиш стільки несправедливости округ себе вмерти хочется. Але де є те поколінє на котре можна б як на граніт числити? Одиниць замало, а гурти… де вони?

Я буду дуже щаслива коли законьчу свою повість, але се ще не скоро буде. Так виходить що не може ще скоро бути. Крім неї, маю ще два нові дуже гарні і цільні сюжети до обробленя. Я працюю слава Богу. Часом мене аж ляк збирає що в мене ще стільки праці на “пляні” а то, чим день, “тим ближче до гробу”. Та се неважне, в мене до Вас інше діло.

Я Вас дуже прошу дорогий приятелю зробіт мені ту ласку і скажіть в Берліні Вашому знайомому (забула його імя) щоб був ласкав і закупив книжки котрі тут на карточці записані. Справа з книжками сьлідуюча. В тім, домі де і я живу, мешкає оден, дуже здатний і честний українець, молодий лісничий, з таким визначним знаням лісоводства і інжінєрства, яких меже нашими людьми рідко. Его тут шкода і поки на нашу теріторію, хоче ще деякі діла що ему до єго фаху потрібно конче перестудіювати. Тимчасом всі ще тут в службі. Я жию з ним дуже добре. Поважний і коректний.

В нас тепер дуже тяжко за дрова. Він старає мені дрова, а я маю єму (так ми вмовилися) постарати з Берліна, отсі дві книжки, котрих тут хиба за тяжкі гроші закупиш. Прошу дуже, на мою стипендію за цьвітень, казати вислати на мою адресу сюди до Черновець ті книжки. З ними сплачу я єму не лише свій довг за дрова, (він грошей не хоче від мене брати), але і зроблю добре діло своєї людині, що сего варта.

З отсею прозьбою приходжу я нині до Вас і простіт що турбую Вас; але не маючи відповіди від д. Богацкого я звертаюсь до Вас, бо утримую що д. Бог[ацький] або виїхав або хорий, або не одержав мій лист і дві картці. Щиро здоровлю, і киньте коли час і воля кілька словець.

О. Юліяновна

ЦДАВО України. Ф. 3563. Оп. 1. Спр. 169. Арк. 20-21 зв. Автограф.

Листи Ольги Кобилянської до Ольги Шаповал (дружини Микити Шаповала). 1923–1939 рр.

№ 10

Лист Ольги Кобилянської до Ольги Шаповал

28 лютого 1932 р.
Чернівці
28/ІІ 1932
str. Odobesen 3
Bukowina – Romania

Дорога Олюсю сирітко моя!

Сегодня одержала страшну відомість, і ходжу і питаю себе чи се дійсно правда, що його того дужого видпорного не стало? Чи се можливо щоб його не було… не було далі кому працювати? О, Олюсю… мімозо…, ми всі, що ми його знали, шанували ми всі, одні з близька другі здалека як я одна ми всі при Вас. Держіться, ради Ваших очей, ради його памяти, нехай Вас Господь кріпить.

Стискаю щиро, щиро Вашу руку, і будьте переконані що щирійше ніхто не поділяє – вашу утрату як я. Ох коби хоч пані Софія Руссова була коло Вас… о Олю, Олю як би Ви знали дуже близько душою я коло Вас…

Ваша Ольга Кобиляньска

ЦДАВО України. Ф. 3563. Оп. 1. Спр. 251. Арк. 11-11 зв. Автограф.

№ 11

Лист Ольги Кобилянської до Ольги Шаповал

2 квітня 1932 р.
Чернівці 2/ІV. 32
str. Odobesen 3

Дорога моя самітна мімозочко!

Ваш сумний лист з 19/ІІІ с. р. я одержала; я читала його чи не з слізми в очах, так і бачила Ваші слези меже словами і стрічками! Я розумію Вас дорога моя, розумію Вашу самітність і осиротілість. Час так скоро минає і так мало що потішаючого приносить, а вам то вже… пока нічо. Зтільки мені осталось по Микиті Юхимовичу що Ви дорогенька, бо хоч зможимо собі про нього говорити. Тут його крім мого брата котрий лежить тяжко хорий в мене, в моєї хаті – і моєї вихованки-своячки, котра його бачила 12 літньою дівчинкою і з котрою я тепер жию (вона вже замужня) і дуже добре собі його затямила. Впрочім майже ніхто. Ба ще одна Пані його знала, в котрої і їй мужа ми з Микитою Ю. в горах бували і вона була цілком вісткою про його смерть переражена. Дякую Вам щиро за книжки… велику і малі… вони мене так за серце вхопили… що дійсно, що то не фраза коли я скажу – що мусіла плакати. Перед кількома днями дійшла до мене друга така сама невідрадна відомість як про покійника Вашого а то відомість що моя найдорозша приятелька ще з діточних літ, Ольга Устианович також перенеслась на той світ. Дві щирі мої приятельки, що покинули світ ще перед 3-ма роками, по них Микита Ю. а тепер і Олятко моє… оставили і мене саму. Тепер на мене пора приходить… я все відчуваю. Раз мій вік, меніж осенею скінчилось 68, років – скільки мені ще остаєся… для життя з всіма моїми вадами, параліжом, нездоровим серцем? Я недавно майже цілий тиждень пролежала в постелі…

В мене є дуже багато роботи, і велика кореспонденція, до того не зачиняються двері, бо знайомі мого брата то з гір, то звідси щодня заходять і допитують як йому поводиться. А він бідний не на добрій дорозі, бо на легені хорує. Смерть не страшна, але довга лежа…

Висилаю на Ваші добрі руки лист до пані С. Руссової. Вона мені писала карточку і хоч не на мою адресу вислала я їй одержала!… Бідна і пані Руссова, він їй так бракує що не маєте понятія. Я не маю їй адреси, а коли вона є в вас, то будь ласка, вишліть їй, сей недовгий мій листець. Від вас я випрохую собі, хоч час від часу кілька словець бодай на карточці хочу знати яке Ваше здоровя і Ваш душевний настрій, і все буду вам і про себе вістки подавати. Цілую Вас і стискаю Вашу дрібоньку ручку!

Ваша

Ольга Ю. Кобиляньска

Від добр. П. Богацького я дістала лист, і далі відпишу, але Ви мені перші.

ЦДАВО України. Ф. 3563. Оп. 1. Спр. 251. Арк. 13-14 зв. Автограф.

№ 12

Лист Ольги Кобилянської до Ольги Шаповал

28 квітня 1932 р.
Чернівці 28/4 932
str. Odobesen 3

Дорогенька Олюсю Філяретовна!

Вчера одержала Вашу карточку з 25/ІV 32. Вона застала мене в постелі; але що в мене багато праці, і кореспонденції я сегодня встала, може і так поліпшеня настане. Книжку “Ляхоманія” справді не дійшла до мене і я дуже жалую, що не одержала їй. Коли б вона дійшла до Польщі то воно булоб добре, вислати їй в коверті на адрес редакції “Нова хата” Львів–Ринок для п-і Ліди Бурачинської, а в середині на першій або другій картці то прошу написати щось для “Ольги Кобилянської” – і якось вона їй мені перешле. Лиш […] книжка не була і від польскої границі завернена. Наколиб і так не дійшла, то я звернусь до Букарешту до пресового бюра, і може туди зайде.

Що Ви дуже страдаєте і відчуваєте самітність, я Вас дуже розумію: добре що хоч маєте Тосю і Миколу Шап. Тосю я дуже добре знаю. Стільки була з нею разом в Чернівцях. Се розумна і щира людина і я не гадаю що вона змінилась, хоч пішли в дуже далекий і культурний край.

“Труд. Укр.” мені Микита Юх. все в великій коверті посилав – але я не все їй діставала.

Добр. Богацькому прошу передати мій привіт, листи Микити Юхимов. Я хиба дам переписати бо боюсь що оригінали мені попропадають. Вони мені за цінні! Але хоч би і переписані, я їх так скоро не злагоджу, бо не можу. Одна їх часть десь на поді запакована, а друга, хоч близша, та я якось тепер така нездорова і обтяжена працею – не молодаж вже і все припадає мені мінорно.

Про себе давайте мені карточками знати, і я буду вдоволена. Почтова оплата і багато тепер стоіть, то і Вам буде тяжко. Щиро стискаю Вашу руку небавом тут сьвяткувати Великдень, то нехай хоч здалека пожилаю Вам здорового і мирного Христос Воскрес!

Ваша Ольга Юліяновна

ЦДАВО України. Ф. 3563. Оп. 1. Спр. 251. Арк. 16-16 зв. Автограф.

Запрошення на вечір на честь Ольги Кобилянської (вечір проводив Український академічний комітет міжнародної духовної співпраці при лізі народів, де Головою академічного комітету був ректор Олександр Колесса. На вечорі була присутня Ольга Кобилянська).  2 червня 1928 р.
Документи з фонду 4461 Косач-Кривинюк Ольги Петрівни (1877-1945) – письменниці, лікаря, громадської діячки, автора спогадів про Лесю Українку (сестри Лесі Українки)
Документи з фонду  3889 Русової Софії Федорівни (1856-1940)  – педагога, громадської й культурно-освітньої діячки, члена Української Центральної Ради, професора Українського високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова, Українського інституту громадознавства в м. Празі, Голови Української національної жіночої ради
Документи з фонду  3634 Богацького Павла Олександровича (1883-1962) – письменника, літературознавця, публіциста, політичного діяча, члена ЦК Української партії соціалістів-революціонерів за кордоном, секретаря Українського соціологічного інституту в м. Празі

№ 5

Лист Ольги Кобилянської до Павла Богацького

16 лютого 1921 р.
Чер. 16/ІІ 921

Дорогий Богацкій!

Ваше письмо з 21/І с. р. я одержала і дуже врадувалась, і тішилась ним, бо все було в думці що Вас і всіх моїх добрих і щирих прихильників або повбивано або Господь зна що з ними пороблено.

Радує мене що як пишете і мої до друку злагоджені письма не попропадали.

Я не мала жаль до Микити, бо ніколи він мені на мої письма не відписував, так що не знала остаточно що собі про него думати.

Радуюсь що може буде виходити щось “Европейского” певно не відмовляю своєї помочі, лиш на жаль довшого оповіданя не маю бо оно в мене лише розпочате, а ще скоро і не буде виготовлене.

Сегодня я висилаю на руки посла М…ча оцей короткий нарис для “Віст. Евр.” може придасться. Де кілька коротших річей в протязі с. р. ще виготовлю коли не вмру, бо якби не дай Бог найшла на нас шаранча тоді знайте дорогі друзі що я вмру. В мене вже небагато здоровля осталось. Ходити лиш дуже коротко можу, віддиху не багато є – от ще плентаюсь по трохи по сім сьвіті до якогось часу.

Пишу сегодня лиш не багато, бо і то хто знає чи відійде сей лист через руки д. Сверг., бо Ваш лист прочитала я доперва по відході д. Свер. Але може ще не відїхав.

Коло мене не багато чувати. Дуже терплю під тим що я так далеко від Европи. В новій повісти що її пишу хтілаб дати своєму народови як найбільше Европейскости і культури але чи вдасться мені? Чи буду мати ще сили і зовнішного супокою? Від того багато залежить.

Коли буде нагода пишіт мені, я все Вам відпишу хоча пару слів. Чи п-і Тося Шаповал в Тар[нові]. Коли так, то поздоровте її 1000 раз від мене я від часу до часу журилась нею бо не знала і не знаю на певно де они чи здорови, і як її поводится.

О. Кобилянська

Вам стискаю щиро руку! І дякую дуже за Ваше дороге мені письмо. О. К.

ЦДАВО України. Ф. 3634. Оп. 1. Спр. 18. Арк. 16-16 зв. Автограф.

№ 8

Лист Ольги Кобилянської до Павла Богацького

12 вересня 1922 р.
Чернівці 12/9 922
ул. Балтінестера
ч. 11. а

Ласкавий добродію! Ваше ш. письмо не застало мене вдома. Я перебувала в Трансільванії в німецкій себто саксоньскій части де побирала якісь купелі, бо виїхала туди до крайности ослаблена і хора. Там трохи скріпилася, та на жаль з поворотом в дорозі все лікування збавела.

Дуже глубоко в горах на граници Трансільваньской і румунской був зірваний міст і шини. Та партія тягнулась цілий кільометр. Мені як і другим приходилося ночею між (факлями) смолоскипами переходити ту кляту провізоричну дорогу.

Мусите знати добродію, що я вже від років піхотою ледви ½ – найбільше ¾ годин хожу пішки. Хоре серце і зпараліжована хоч лиш по части нога не дозволяють. Ослаблена вже купелями… я ішла може ¾ чверти тієї дороги з найбільшим напруженям одягнена доволі тепло. Остаточно сили опустили мене і якийсь добрий вояк доніс мене до вагону, котрий вже давно переді мною був прочими подорожними заповнений.

Я приїхала майже цілком хора додому і серце ніяк не може вспокоїтися. В дома не застала я нічо доброго. Мій старший брат при котрім я вже третий рік проживала Юліян (автор словаря укр-латинського, укр. грецького (посьлідний жде видрукуваня) і румунсько-укр. та укр.-румуньского – помер – і можете собі уявити яка моя душа розрита, утративши не лиш дорогого брата з котрим ми ще з найдальшої молодости дуже згаджалися але утративши і опікуна і щирого приятеля. Та нічо вже не поможе. Треба забути якось інакше житя уладніти і далі жити.

Радуюсь по щирости що Ви ласкавий Пане опинилися врешті в “Европі”. Тяжке і гірке було Ваше дотеперішне існованє – не говорячи вже про Вашу психольогію. А Ваші листи що були мені доручувані і котрі мене все так дуже займали я не все могла відповідати, тому що ті панки що їхали в вашу сторону не уважали за потрібне повідомити мене що я до Вас “обзивалася”. Найбільше наш так зв. “конзуль”. Не беріт отже хоч давнійше мовчаньня, я тому не винна.

Тепер що до справи. Дякую шанов. Редакції “Нов. Укр.” та своєму приятелеві М. Шап. за запрошуваня брати участь в журналі в “Нов. Україні”. Моя розпочата повість під заг. “Апостол Черні” ще не готова-. Коли дальше не буду так безнастанно спинювана в писаню сей праці, може виготовлю в червни.

В Буковинськім “Проміні” друкувалася моя улюблена новеля з житьтя селяньского “Василка” з років 16-17, та коли не завадить “Нов. Україні” то хай шанов. редакція друкує її поновно, розумієся за гонораром.

На разі нового нічого не маю, хиба що тут або там перерву писанє повісти “Апос. Черні” (а мала зватись “Юлій Цезаревич”) маленькою новелькою; тоді також вишлю для “Нов. Укр.”.

Я вже мало маю здоровля. “Промінь” не зробить “Новій Укр.” конкуренцию. Я мусіла Буковиньскому гуртку де що до друку дати інакше булиб дуже нарікали – а мені все таке противне. Хотять з кількох дрібнійших моїх посьлідних новельок видати відбитки книжочками продавати в немногих числах і як впевняють мене “станути на ноги!” Що було мені робити? Та я гадаю що про те можна “Василку” друкувати.

В нас є потрохи молодих сил і п-і Сидонія Гнідей. Побалакаю.

Лист до Хресті Альчевскої висилаю на руки Шапов., бо в нас не вільно.

Напишіть чи вислати Вам “Василку”? Киньте картку до мене але адреса німецька. Інакше не дійде. В нас д. погано.

ЦДАВО України. Ф. 3864. Оп. 1. Спр. 18. Арк. 20–21 зв. Автограф.

Розділ ІІ. «Стезя терниста і нерівна,
Та вкрита сяєвами веж –
І, Духу світлого Царівна,
Не утомимо ти ідеш». Відзначення літературної діяльності Ольги Кобилянської.

 

Документи з фонду 4405 Союзу визволення України, Відень (Австрія)
Документи з фонду  1065 Ради народних міністрів Української Народної Республіки
Документи з фонду 3795 Української господарської академії в м. Подебрадах (Чехо-словаччина)
Документи з фонду 4376 Українського республіканського клубу в м. Празі
Документи з фонду 3804 Мандрика Микити Івановича (1886–1979) – публіциста, поета, дипломата, громадського діяча, члена Української Центральної Ради
Документи з фонду 8 Народного комісаріату юстиції УСРР
Справа «Документи про призначення пенсії письменниці Ользі Кобилянській».
19–27 січня 1928 р.
Документи з фонду  166 Міністерства освіти і науки України (Народний комісаріат Української РСР)

Документи з фонду 3793 Українського соціологічного інституту в м. Празі (Чехо-словаччина)
Документи з фонду 3905 Центрального союзу українського студентства (ЦеСУС) в м. Празі (Чехословаччина)
Документи з фонду  3859 Українського вільного університету в м. Празі (Чехословаччина)
Документи з фонду 4465 Документи і матеріали українських емігрантських установ, організацій та різних осіб (колекція)
Документи з фонду 2 Кабінет Міністрів України (Ради Міністрів Української РСР)

Розділ ІІІ. «Я народилась у Карпатських горах…». Мальовнича Буковина Ольги Кобилянської та краєвиди Закарпаття Миколи Бутовича

Із збірника О. Кобилянська. Природа й інші оповідання. З прижиттєвого видання творів української письменниці Ольги Кобилянської (1863–1942). Вийшло друком 1929 року у видавництві «Рух». Оригінал друкованого документу зберігається в НБУ для дітей: Кобилянська О. Твори. Т. 2 : Природа й інші оповідання / О. Кобилянська. — Харків : Рух, 1929. – 419 с. Електрон. текст. дані. — Харків : Рух, 1929 (Київ: НБУ для дітей, 2019).

 Ольга Кобилянська. Уривок з новели «Природа», 1887 рік.

«Особливо ж любила осінь. Та не ту, що несе вогкі, хмарні дні, пожовкле листя й холодні бурі, а ту, що красою рівна весні. Ту, з ясними, теплими днями й чистим голубим небом. У горах осінь усе чудова.

Дикі Карпати! Вона знала їх горду, замкнену красу, як і їх чудних мешканців, гуцулів. Знала всі тайни лісу.

У вересні тягнеться від дерева до дерева павутиння, майже безконечно, і світиться на сонці; а в лісі тихо-тихо… Потоки дзюрчать поважно і швидко, і вода їх холодна, а над їх берегами не цвітуть уже цвіти. У долині воно трохи інакше.

Там воздух, бачиться, повен запаху айстрів, і на «сьому лежить легкий сум.

Се меланхолія всього готового, що на всьому витискає свою печать. Се краса, котрою вона розношується, в котрій купає свою душу й котра відбивається в її великих дожидаючих очах… (С. 13-14).

* * *

Було після бурі.

Сонце хилилося до заходу. Небо було хмарне і тільки на заході ясно-червоняве.

Мряками фантастично сповиті гори відбивалися від неба гостро темно-голубою краскою.

На одній із тих порослих лісом гір стояла нова гуцульська хата. Грубі смереки розпростерли над нею свої рамена, потрясали сумно гордими вершками, й великі краплі дощу падали беззвучно на мох.

Навкруги тишина; тільки в незаглядних лісах шуміло, мов придушені морські хвилі…

Останнє проміння заходячого сонця продиралося місцями в гущавину лісу, тремтіло хвильку на галуззях, мов золоті тіні, і потім у лісі стало зовсім темно». (С. 13-14).

 

Ольга Кобилянська. Уривок з новели «Восени», 1910 рік.

«Слабим усміхом грає сонце по пожовклій деревині парку і лісу, а тут і там ворушиться щось між листям тихим шелестом, неначе-б самітня пташина вигребувала що гострими ніжками. Однак це лиш подув осіннього вітру. Всунувся поміж почервоніле листя дикого винограду — он там на білім мурі — і від часу до часу здіймає його в ритмічних рухах червоно-жовтою хоруговкою; або знов обзивається шолопанням в поодиноких незамітних місцях.

Так осінню…

Там горить жовтим полум’ям між густо-зеленими смереками, там блідніють зубчасті листки незнаної якоїсь заграничної деревини, там розжеврілося дрібне листя ніжної берези, дрижачи неспокійно перед подихом закінчення, а там опадає нечутно лагідним летом широке блідо-жовте листя сильного явора. Виживають до послідньої крапельки, пристроюючися все наново, на якесь дальше, і застою не знають ніякого.

Здається, щось чигає за їх плечима.

Не бачать його, а відчувають.

У воздусі — холодними, напричуд ясними зоряними ночами — і днями, закутаними сивою імлою, лиш рідко коли просвіченими сонцем без тепла — а там і довгими сумерками надвечір’я.

Іменно довгими сумерками воно наближається.

Всього крок — і стане.

Блиск денного сонця його все ще здержує. І знов крок. Ще вода має розцвістися. Має стати прозора і чиста, якою не буває ніколи ні весною, ні літом, а лиш пізньою осінню. Ще й павутинка срібна не пірвалася дрижучою ниткою між гіллям в лісі. Ще день. і ще день, і аж відтак воно опиниться справді посеред всього.

Вилляло, і пишається, і дразнить барвами окруження, і перешіптується потайним шелестом, непокоячи ним себе і других, а меланхолія всього окінченого укладається чимраз глибше на все, куди б і не глянути.

Меланхолія і ще щось.

За сонцем то все?

Ні. Не за сонцем.

Воно хоть звисока і здалека, а все усміхається однаковим своїм усміхом. Це меланхолія і жах перед тим, що настане. Холодним, закаменілим і мовчазним.

Перед бездушною тишиною, котрої і золота мушка не проб’є ніколи перед закінченням.

Тому грає і дрижить напівпомертвіле листя осінню

Бореться, і усміхається, і опирається тому із всієї сили. Обливається кров’ю і за себе, і за других і до останку надіється.

Надія це послідня, що їх покидає.

Так з дня на день.

Поки не стануть падати лагідним летом білі сніжини — не закриється ліс і все в білу мрію.

Тоді вже примкнуть очі — піддаються.

З далекого запустілого поля біжать враз з білими хмарами снігу змішані з острим вітром звуки страшної коси.

Дзень. Дзень». С.137-139

Перейти до вмісту