Актуально Новини

Перші представники незалежної України. Дипломатичні паспорти доби боротьби за державність (1917–1921) у фондах ЦДАВО України

ПЕРШІ ПРЕДСТАВНИКИ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ. ДИПЛОМАТИЧНІ ПАСПОРТИ ДОБИ БОРОТЬБИ ЗА ДЕРЖАВНІСТЬ (1917 – 1921) У ФОНДАХ ЦДАВО УКРАЇНИ

Виставковий проєкт ініційовано та підготовлено за безпосередньої участі Ірини Матяш, доктора історичних наук, професора, заслуженого діяча науки і техніки України, провідного наукового співробітника відділу історії міжнародних відносин та зовнішньої політики України НАН України, голови Правління Наукового товариства історії дипломатії та міжнародних відносин.

Центральний державний архів вищих органів влади та управління України та Наукове товариство історії дипломатії та міжнародних відносин щиро дякує Голові Державної архівної служби України, кандидату історичних наук Анатолію Хромову за всебічну підтримку співробітництва двох інституцій і цього виставкового проєкту.

Виставковий проєкт «Перші представники незалежної України. Дипломатичні паспорти доби боротьби за державність (1917-1921) у фондах ЦДАВО України» є частиною загального проєкту «Дипломатичний Е-архів», мета якого полягає у формування цифрового масиву архівних документів, що відображають розвиток української дипломатичної служби, діяльність українських дипломатичних представництв і консульських установ, іноземних дипломатичних представництв в УНР/Українській Державі/УРСР/Україні, формування інструментів культурної дипломатії; діяльність українських дипломатів, які докладали зусиль до її створення, зокрема тих, які залишилися на еміграції та репресованих; переговорний процес та підписання міжнародних договорів; проведення нарад дипломатів, двосторонніх і багатосторонніх консультацій; участь українських представників в діяльності міжнародних організацій.

Завданням виставкового проєкту «Перші представники незалежної України. Дипломатичні паспорти доби боротьби за державність (1917-1921) у фондах ЦДАВО України» є демонстрація дипломатичних паспортів часу формування української дипломатичної і консульської служби як державного інституту 1917-1921 років із фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України. Команда проєкту не ставила за мету виявити абсолютно всі дипломатичні паспорти, а намагалася показати який вигляд мали перші дипломатичні паспорти і які зміни відбувалися в їх оформленні.

 

Керівники проєкту:

Лариса Левченко, доктор історичних наук, професор, директор Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, член Наукового товариства історії дипломатії та міжнародних відносин;

Ірини Матяш, голова Правління Наукового товариства історії дипломатії та міжнародних відносин.

Відповідальний редактор проєкту – Наталія Григорчук, завідувач сектору публікації документів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України.

Учасники проєкту – співробітники Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України: Надія Савченко, Мадіна Білоус (відділ використання інформації документів) та Тетяна Борсяк, Катерина Сидорова (відділ довідкового апарату).

Макетування та верстка – Ірина Собко, начальник відділу інформаційних технологій Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України.

* * *

Дипломатичний паспорт засвідчував належність особи до української дипломатичної служби та підтверджував надане їй право представляти незалежну Україну перед урядами іноземних держав.

Витоки традицій української дипломатії сягають Київської Русі й Гетьманської Держави. Проте початок формування української дипломатичної і консульської служби як державного інституту в найбільш наближеній до сучасності формі пов’язаний із реорганізацією Секретарства справ міжнаціональних Української Народної Республіки, яке діяло з липня 1917 р., на секретарство справ міжнародних. Тоді Україна виборювала своє право на повноцінну міжнародну правосуб’єктність, доводила світові не лише свою здатність як міжнародного гравця, але й спроможність опікуватися своїми громадянами за кордоном та вести торговельно-економічні зносини, відповідно реагувати на інтерес іноземних держав до себе в умовах більшовицької агресії, останньої стадії Першої світової війни та подолання її наслідків, переміщення з країни в країну величезної кількості людей (біженців, військовополонених емігрантів, реемігрантів) і матеріальних цінностей (приватної й державної власності), невизнання багатьма державами самостійності України.

Правові підстави для заснування першого українського зовнішньополітичного відомства виникли з прийняттям 7 (20) листопада 1917 р. III Універсалу Центральної Ради, яким проголошувалася УНР у складі федерації вільних і рівних народів. Розширення компетенції відомства ініціював секретар справ міжнаціональних Олександр Шульгин. Законопроект про створення Народного секретарства справ міжнародних за його підписом та підписом Володимира Винниченка назавжди зафіксував у історії української дипломатії знакову дату – 22 грудня 1917 р. Першим керівником зовнішньополітичного відомства став О. Шульгин.

Із набуттям Українською Народною Республікою згідно з IV Універсалом, ухваленим Центральною Радою 9 (22) січня 1918 р. статусу  «самостійної, ні від кого незалежної, вільної суверенної держави українського народу» та формулювання її основного принципу зовнішньої політики як прагнення жити з усіма сусідніми країнами в мирі й злагоді,  декларування курсу на продовження мирних переговорів з центральними державами, Генеральний Секретаріат було перейменовано на Раду Народних Міністрів, а Генеральне секретарство міжнародних справ – на Народне міністерство закордонних справ. Проголошення державного суверенітету УНР склало реальне підґрунтя формування дипломатичних відносин із сусідніми державами (хоч і у надзвичайно складних політичних умовах).

Радянська Росія не могла змиритися з набуттям Українською Народною Республікою міжнародної правосуб’єктності, відтак скерувала свої військові сили на Київ. Захистити УНР від більшовицької загрози мав підписаний 27 січня (9 лютого) 1918 р. у Бересті мирний договір із представниками країн Четверного союзу, який передбачав негайне встановлення дипломатичних та консульських зносин (ст. IV), звільнення військовополонених (ст.VI), започаткування товарообміну (ст. VII). Після введення на територію України армії союзників більшовики відступили і Центральна Рада повернулася до Києва 9 березня. На той час Олександр Шульгин уже перебував у відставці разом із урядом Володимира Винниченка.

Від 20 січня до 3 березня 1918 р. посаду керівника уряду та глави МЗС тимчасово поєднував Всеволод Голубович, упроваджуючи в життя першу програмну тезу свого уряду – використати «всі засоби до негайного заключення зовнішнього миру». 14 березня 1918 р. відомство очолив учасник переговорів у Бересті Микола Любинський, який управляв Міністерством закордонних справ до 28 квітня 1918 p.

Організація перших українських дипломатичних представництв розпочалася в середині березня 1918 р. згідно зі щойно розробленим Законом УНР «Про закордонні установи Української Народної Республіки». Для організації якнайшвидшого доправлення в Київ ратифікаційних грамот Берестейського мирного договору було відряджено «посланників» до Берліна (Олександра Севрюка), Відня (Андрія Яковліва), Стамбула (Миколу Левицького), для «закріплення мирних і дружніх відносин між Королівством Румунією і УНР» – споряджено дипломатичну місію на чолі з Миколою Галаганом, в справі організації в Європі міжнародного українського прес-бюро – скеровано до Берна Георга Гасенка.

Із приходом до влади 29 квітня 1918 p. Гетьман Павло Скоропадський підтвердив усі міжнародні зобов’язання Центральної Ради і задекларував прагнення розвивати взаємовигідні і рівноправні відносини з усіма країнами.  3 травня на посаду заступника (товариша) міністра закордонних справ і тимчасово виконувача обов’язків помічника Державного Секретаря отримав призначення Олександр Палтов. З 5 по 20 травня 1918 p. зовнішньополітичне відомство очолював відомий вчений, правник, державний діяч і педагог вищої школи, професор Микола Василенко, одночасно обіймаючи посаду Міністра народної освіти.

20 травня 1918 p. керівництво МЗС прийняв Дмитро Дорошенко, якого спершу було призначено заступником (товаришем) Міністра закордонних справ, а наступного дня – 21 травня – керуючим МЗС. Останнім Міністром закордонних справ за доби Гетьманату впродовж місяця був Георгій Афанасьєв – одеський професор всесвітньої історії, блискучий знавець історії Франції, фінансист, громадський діяч, управитель Київською конторою Держбанку з 1896 р. і голова Державного контролю Української Держави, прихильник союзу з Антантою.

Впродовж червня-липня відбувалася поступова реорганізація міністерства. Спершу було створено департаменти чужоземних зносин (для керівництва діяльністю закордонних установ, з консульським відділом у його складі) та загальний (для організації роботи відомства), канцелярія міністра, до завдань якої входило ведення діловодства (у тому числі секретного) та офіційне листування (як з вищим керівництвом, так і з дипломатичними представництвами). Як дорадчий орган, з метою аналізу міжнародного становища Української Держави та колегіального вироблення рекомендацій щодо конкретних напрямів зовнішньої політики, засновувалася Рада міністерства, до складу якої входили заступники міністра, директори департаментів та призначені міністром члени. Кадровий склад МЗС був переважно представлений чоловіками, жінки перебували на посадах друкарок, канцелярських працівниць, тощо. Першою жінкою на керівній посаді в МЗС УНР стала Надія Суровцова.

Згодом структуру МЗС було скориговано. В остаточному варіанті за доби Гетьманату вона включала Раду міністерства, канцелярію міністра, загальний департамент, департамент чужоземних зносин, політичний департамент. До складу політичного департаменту увійшли відділи: дипломатичний, політичний, консульський і преси. Під час існування Української Держави було засновано посольства 1-го розряду в Німеччині, Австро-Угорщині, Туреччині та Болгарії, 2-го розряду – в Швейцарії та Фінляндії, місії в Румунії та Скандинавських державах. Їх очолили відповідно: барон Федір Штейнгель, Вячеслав Липинський, Михайло Суковкин, Олександр Шульгин, Євмен Лукасевич, Кость Лоський, Сергій Гербель, Борис Баженов. Повноваження представляти Українську Державу при Кубанському уряді отримав барон Федір Боржинський, при Уряді Всевеликого Війська Донського – хорунжий Костянтин Середин. У дипломатичне відрядження з послами та іншими дипломатами виїжджали члени їхніх родин, які також отримували дипломатичні паспорти. Контакти із МЗС дипломатичні місії підтримували через дипломатичних кур’єрів, яким надавалося спеціальне посвідчення і дипломатичний паспорт.

Від 23 травня до 4 жовтня 1918 р. у Києві відбувалися мирні переговори між Українською Державою і РСФРР. Українська сторона очікувала від переговорів зокрема визнання російською стороною права українського народу на самовизначення, виведення з її території формування Червоної гвардії, вирішення питання про залишки Чорноморського флоту, припинення агітації проти українського уряду. 12 червня 1918 р. було підписано попередню мирову угоду між радянською Росією та Українською Державою, відповідно до якої засновувалися українські консульські установи в російських містах, а російські – в українських. Відповідно Рада Міністрів Української Держави ухвалила 22 червня 1918 р. постанову «Про призначення  генеральних консулів до Москви і Петрограду та 10 консульських агентів 1 розряду і 20 – 2-го до інших міст радянської Росії» та на підставі цієї постанови прийняла 4 липня 1918 р. «Закон про заклад генеральних консульств і консульських агентств за кордоном», який унормовував порядок створення консульств Української Держави в містах радянської Росії. Консульські установи мали засновуватися у містах колишньої Російської імперії, де концентрація етнічних українців була найбільшою.

Комплексну програму організаційно-правового забезпечення створення консульських установ в Українській Державі розробив Василь Оренчук. Місія консульських представників декларувалася ним бачення, що консули «будуть для українських громадян за кордоном провідниками, учителями і опікунами». Водночас при консульствах створювався інститут радників із числа українців, які проживали в місцях акредитації консульств, щодо внутрішнього діловодства консульства і спілкування з українськими громадянами ставилася вимога вести його виключно українською мовою.

Перший пакет кадрових призначень ґрунтувався на рекомендаціях комісії та пропозиціях українських громад, утворених у російських містах наприкінці 1917 р. – на початку 1918 р. Упродовж липня – жовтня 1918 р. було сформовано мережу українських консульських установ (генеральних консульств і консульських агентств 1-го і 2-го розряду) на території колишньої Російської імперії: 2 генеральні консульства в Москві (Олександр Кривцов) і Петрограді (Сергій Веселовський); 10 консульських агентств I-го розряду в Мінську (Анатоль Квасницький), П’ятигорську (Федір Боржинський), Гельсінфорсі (Петро Сливенко), Самарі (Олександр Багрій), Ново-Черкаську (Володимир Мищенко), Тифлісі (Олексій Кулинський), Батумі (Євген Засядько), Омську (Адамович), Ташкенті (Іван Лось-Коліндзян), Ново-Ніколаєвську (Йосип Суховерський); 14 консульських агентств 2-го розряду – в Ризі (Никифор Бендеровський), Казані (Пилип Бачило), Царицині (Петро Перепичай), Саратові (Іван Яковлєв, радник Віктор Сапіцький), Орші (Олекса Пожар), Пензі (Федір Богданівський), Харбіні (Петро Твардовський); Тамбові (Леонід Успенський); Орлі (Микола Лютий-Лютенко); Калузі (Феофан Степаницький);  Нижньому Новгороді (віце-консул Григорій Колосовський); Ржеві (уповноважений Микола Демчук); Воронежі (уповноважений Яків Сєнчик); Рязані (уповноважений Полікарп Чирко).

Реально розпочати роботу вдалося переважно особам, висунутим на посаду консула українськими громадами: Анатолю Квасницькому, Петру Сливенку, Никифору Бендеровському. Посаду офіційного представника Військового міністерства з виконанням обов’язків Генерального консула України в Румунії поєднав Корнелій Чоботаренко. В радянській Росії підтвердження повноважень отримали лише 7 консульських установ: у Москві, Петрограді, Пензі, Саратові, Казані, Царицині й Харбіні, і лише 4 – у Москві (Олександр Кривцов), Петрограді (Сергій Веселовський), Пензі (Федір Богдановський), Саратові (Віктор Сапіцький) змогли розпочати роботу.

У жовтні – на початку грудня 1918 р. були призначені консули в європейські країни: Швейцарію (Цюрих – Олександр Вілінський, Женеву – Євген Сокович), Баварію (Мюнхен – Василь Оренчук), Польщу (Лодзь, Варшава – Сергій Нілус), до вільного міста Гданська –  Клим Павлюк. Відбулися заміни в попередніх призначеннях: до Тифлісу –  Лев Лісняк, до Ташкенту –  Іван Опока-Оппоков, якому не вдалося виїхати до місця консульської служби. Організувати повноцінну роботу української консульської установи в Європі (Мюнхен) вдалося лише Василеві Оренчуку.

Основна діяльність консулів зосереджувалася на організації роботи, пов’язаної з реалізацією права на прийняття українського громадянства та  виїзду українських громадян на батьківщину, а також допомоги військовополоненим та біженцям, видаванні українських посвідок і паспортів. У цій частині вони взаємодіяли з українськими Військово-санітарними місіями для допомоги полоненим українцям у Центральній і Південній Європі та представництвами Червоного Хреста (українськими і міжнародними), а також місцевою владою та консульським корпусом у місті акредитації. Робилися також спроби започаткування товарообміну та створення українських банків за кордоном, проводилася широка інформаційна діяльність. У виконанні консульської місії надійними помічниками українських дипломатів були їхні дружини.

Зі зреченням Павла Скоропадським 15 грудня 1918 р. до влади прийшла Директорія і було відновлено Українську Народну Республіку. Першим головою Ради Народних Міністрів і одночасно Міністром закордонних справ став Володимир Чехівський (17 грудня 1918 p. – 10 лютого 1919 p.).  Призначення на посаду товариша Міністра закордонних справ із 25 грудня 1918 р. отримав 3 січня 1919 р. Володимир Темницький, який невдовзі очолив міністерство. Він прийняв керівництво зовнішньополітичним відомством від Костя Мацієвича (13 лютого – 9 квітня 1919 p.).  Від початку вересня до травня 1920 p. міністерством керував Aндрій Лівицький, від 26 травня 1920 p. – Андрій Ніковський. Останній залишався на посаді в екзильному уряді за особистим проханням Симона Петлюри, деякий час обіймаючи і посаду заступника голови РНМ, аж до 1922 p. Деякий час у 1921 р. керуючим МЗС був князь Іван  Токаржевський-Карашевич.  В січні 1919 p., після Акту Злуки ЗУНР та УНР, заступником міністра закордонних справ УНР став керівник зовнішнього відомства ЗУНР, Державний секретар закордонних справ – Льонгин Цегельський. Саме йому випало прочитати на Софійській площі заяву Президії Укради і Державного Секретаріату про рішення ЗУНР об’єднатися з УНР. Призначення цього діяча товаришем міністра закордонних справ УНР мало символізувати єдність обох частин України в зовнішній політиці. Дружини дипломатів, які виїздили до місця призначення, часто також були співробітниками дипломатичних місій і виконували дипломатичні функції.

Нова геополітична ситуація, що склалася в Європі після завершення Першої світової війни, ставила на порядок денний перед урядом незалежної України вирішення питання щодо пошуків підтримки у країн Антанти або Радянської Росії. Мету зовнішньополітичної діяльності відновленої УНР Директорія визначила як забезпечення міжнародно-правового визнання й міжнародної підтримки в боротьбі проти більшовиків, вступу до новоствореної міжнародної структури безпеки та співробітництва – Ліги Націй, легалізацію оновленої лінії державних кордонів, налагодження взаємовигідної співпраці з суміжними і географічно близькими державами, формування регіонального військово-політичного та економічного блоку.

Завдання щодо здійснення «всіх політичних зносин уряду УНР з іноземними урядами та інституціями міжнародного характеру» покладалися на МЗС. До його функцій належали серед інших охорона інтересів УНР з кордоном, захист законних прав іноземців в Україні, регулювання контактів між Патріархами та Українською Православною Церквою. Упродовж січня – початку лютого 1919 р. Директорією було створено найбільшу кількість закордонних представництв, основною формою яких в Українській Народній Республіці стали надзвичайні дипломатичні місії. За доби Директорії діяли 5 посольств (у Німеччині, Австрії, Болгарії, Туреччині, Фінляндії) та 17 Надзвичайних дипломатичних місій у Великобританії, США, Бельгії, Ватикані, Греції, Данії, Естонії, Італії, Кавказі, Латвії, Польщі, Румунії, Угорщині, Франції, Чехословаччині, Швеції та Швейцарії. Завдання домогтися визнання незалежності УНР державами-учасниками Паризької мирної конференції, виводу з української території іноземних військ, забезпечення допомоги в боротьбі з більшовиками отримала Українська делегація на Паризькій мирній конференції. Своєрідну місію культурної дипломатії виконувала відряджена до Європи з метою популяризації української музичної культури Українська республіканська капела за керівництвом Олександра Кошиця.

Останнім серед українських представництв у Європі припинила діяльність у травні 1924 року Надзвичайна дипломатична місія УНР в Угорщині на чолі з генералом Володимиром Сікевичем.  Символічне значення в умовах утрати державної території УНР та припинення діяльності офіційних консульств мало продовження створення посад українських почесних консулів у зарубіжних країнах. Останнім у травні 1923 р. отримав відповідне призначення на посаду почесного консула у Дамаску Олекса Боголюбський. Із закриттям дипломатичних представництв і консульських установ почесні консульства  деякий час надавали допомогу українцям, які опинилися в скрутних обставинах за кордоном.

Надалі Державний центр УНР в екзилі реалізовував свою зовнішню політику у форму участі в міжнародних конференціях  (у Парижі, Ризі, Генуї) та публікації відповідних матеріалів у своїх періодичних виданнях (зокрема, «Тризуб»). 22 серпня 1992 р. останній президент УНР на еміграції Микола Плав’юк  передав у Києві першому Президентові України Леонідові Кравчуку клейноди УНР і грамоту на правонаступництво.

 

Перейти до вмісту